Житомирщина
Online Translate
Банери
banner
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Никипорець Кузьма Мусійович

Андрушівка Никипорець Кузьма МусійовичНикипорець Кузьма Мусійович, вчитель фізики, відмінник народної освіти, почесний громадянин Андрушівки, ветеран Великої Вітчизняної війни.

Час невпинно наближає до дати, з висоти якої хочеться поглянути на свій життєвий шлях, оцінити все, що встиг зробити, проаналізувати, чи достойно жив і живу. Часу тепер на роздуми і оцінку є вдосталь. Тож, наче хроніку, кадр за кадром переглядаю все прожите…

Народився я в 1922 р. в с. Радичів Понорницького (нині Коропського) району Чернігівської області в бідній селянській родині, якій належало 1,5 десятини землі, не враховуючи городу і сінокосу на лузі біля Десни.

Матері не пам’ятаю, вона померла, коли я ще був малий. Батько одружився вдруге. Мачуха була доброю жінкою, до мене ставилася, як і до своїх дітей. Трудився з дитинства, глядів менших братиків Тимофія і Миколу. У 1938 р. закінчив семирічку і вступив у 8 клас Крисненської десятирічки, де з нашого села навчалося ще 13 учнів. В теплу пору року ми долали тих 8 км пішки, а взимку, коли були великі снігопади і яром було не пройти, а через с. Іванків — надто далеко, жив на квартирі. А вже в 10 класі добирався додому за будь-якої погоди аж увечері, стомлений лягав на теплу лежанку, засвічував каганець і готував уроки.

Але мало не залишив був школу — вийшов закон про платне навчання, а батькові нічим було платити за нього. Я дуже сумував, що доведеться покинути науку. Хтось з товаришів розповів про це вчителям. Директор школи дозволив мені продовжувати навчання. Дякуючи цьому доброму і чуйному чоловіку, я закінчив десятирічку, одержавши атестат відмінника.

У мене була мрія — вступити в Ленінградське військове артилерійське училище інструментальної розвідки. А для цього потрібні були гроші. Вирішив заробити їх сам. З цією метою ми з товаришем попросилися в бригаду, яка сплавляла ліс. Пароплавом добралися до Трубчевська Брянської області, поселилися у фанерних будочках на березі Десни. Пропрацювали день, а наступного десь під вечір прибіг посильний з контори лісосплаву зі страшною звісткою — сказав, щоб загасили всі вогнища, бо розпочалася війна. Потім він з’явився знову і повідомив, що мене викликають у військкомат.

Ось так я повернувся в батьківську хату без зароблених грошей, із розтоптаними війною планами, потім пішов в Понорницький військкомат. Декілька разів відправляли мене назад додому зі скупими пожитками в торбі та сухарями, веліли чекати повістку. Та скоро німці захопили наше село, розпочалися чорні дні окупації, розстріли, переслідування. Молодь виловлювали, як звірину, відправляли в Німеччину на примусові роботи. Піймали і мене. Привезли нас в район на комісію. Мені пощастило, лікар, що робив огляд, був батьком мого колишнього однокласника, тож він сказав німцям, що в мене тиф, мене відпустили додому.

Аби вижити, працювали з батьком біля землі, яку весною 1943-го розділили німці між людьми, а також тяглову силу і інвентар. Нам дістався віл. Ним ми і орали поле — батько за плугом, а я — в погоничах.

Село наше звільнили від фашистського ярма 18 вересня 1943 р. і я пішов на фронт. Зарахували мене у 188-й артилерійський стрілецький полк Забайкальської стрілецької дивізії. Під час форсування Дніпра неподалік м. Лоєв, що в Білорусії, мене поранило, а після шпиталю вже служив у 915-ій кулеметній роті.

Якось терміново викликають мене в штаб батальйону. Начальник штабу повідомив, що мене направляють на семимісячні курси підготовки молодших лейтенантів. Я відмовився. Якщо раніше дуже хотів стати військовим, то тепер, побачивши, яка відповідальність покладається на них, втратив таке бажання.

Мої фронтові дороги пролягли не лише по території Білорусії, а й України — наш полк проходив через Овруч, тиждень стояв в Бердичеві, а потім взяв курс на Захід. В Тернопільській області вступили в запеклий бій з фашистами. В березні 1944-го мене вдруге поранило.

Після лікування в шпиталі м. Житомира служив в окремій винищувально-протитанковій дивізії.

В складі цієї частини дійшов до Австрії, де в м. Грац зустріли довгождану Перемогу. Радощам не було меж… Майже все літо 1945-го ми стояли в таборі у підніжжя гірських Альп. І тільки наприкінці серпня наша дивізія вирушила в напрямку Радянського Союзу. Думали, що уже не за горами Батьківщина. Але зупинилися в Румунії. Там і зимували. В грудні 1946 р. я демобілізувався. Рік працював у колгоспі на різних роботах.

Одного разу до нас в хату завітав вчитель молодших класів Г. Т. Ященко і запропонував мені йти працювати в школу. Його пропозиція мене трохи спантеличила, бо ж не мав ніякої підготовки. Та Григорій Тихонович пообіцяв у всьому допомогти. І допоміг. Так я став вчителем. Заочно закінчив Новгород-Сіверське педагогічне училище імені Ушинського. Всякі курйози були на початку моєї педагогічної діяльності. Все ж робота з дітьми мені подобалась і батьки моїх учнів були задоволені та й завідуючий райвно врешті підбадьорив, сказавши, що з мене буде-таки непоганий вчитель.

Я вирішив і далі йти цією життєвою стежкою — у 1951 р. вступив на фізичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка.

Завідувач кафедри молекулярної фізики О. З. Голік дуже хотів, аби я залишився працювати у нього на кафедрі, але я вирішив продовжувати вчителювати. Коли було розприділення, вибрав собі Андрушівку, де на педагогічній ниві пропрацював з 1956 по 1992 рік. Знаю, що був надто вимогливим вчителем, бо хотів, аби мій предмет знали. Під час численних зустрічей випускників різних років, на які мене завжди запрошують, я зрозумів, що колишні мої учні не тримають на мене зла, а навпаки — вдячні за науку.

За роки педагогічної роботи нагороджений грамотами дирекції школи, райвідділу освіти, міністерства освіти України та Радянського Союзу, а також нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», присвоєне мені звання “старший вчитель”, “вчитель-методист”. Але найвищою нагородою для мене є шана і вдячність моїх колишніх учнів, повага людей, з якими працював і живу поруч.

Скажу відверто, нелегке життя прожив, багато трудився фізично. Я й тепер у свої 90 не випускаю з рук сокири і пилки.

Важко уже, але я задоволений. Не збираюся здаватися рокам.

Кузьма Никипорець

Банери
banner
website 10 из 10 на основе 63 оценок. 26 пользовательских отзывов.