Житомирщина
Online Translate
Банери
banner
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Непрощений, а все ж батько

Як заревла з горбаків весняна вода і понеслася до хвоси нестримними потоками, люди зраділи, що вже сяк-так перезимували і тепер буде легше на паливо. Хоч по війні минуло сім літ, але село ще бідувало. Хто вкрадьки з лісу гілля носив (лісники за це карали своїх же людей), а хто вночі обскубував колгоспні скирти, щоб зварити у печі їжу та хоч якось нагріти хату. Виснажені війною чоловіки поволі оговтувались від фронтової вояччини, любили своїх жінок щирою нерозтраченою любов’ю. То на одну, то на другу зарічанську вулицю везли сільську повитуху бабу Меланку, яка благословляла на світ повоєнних немовлят. Заріччя — далеке від райлікарні, чим і коли туди доберешся. Такої провесневої пори з’явилася у Глущаків після старшої Каті друга дівчинка — дрібненька, кволенька, не знали, чи виживе, тому хутко охрестили, назвавши Галею. Марія, щодня побиваючись над крихіткою, молилась про порятунок для немовляти. А Михайло скомандував покласти дитя, щоб вигрівалось, на піч у просо, яке сохло на черені. На ранок дівчинка аж горіла і він, попросивши коні в голови колгоспу, повіз жінку з дитиною до лікарні — там за два тижні виходили Галю. Глущак був непростого норову. Хлопцем у війну потрапив до Німеччини, там вкалічів у бауера і додому повернувся кривим. Але це не завадило йому одружитися на веселій чорнобровій Марії, а ще, крім неї, мати в своєму хутірному Заріччі коханку, та ще й не одну. На вроду був гарний — з кучерявим пшеничним чубом і глибокосиніми очима, лукавою посмішкою, що ховалася в куточках красивих вуст. Коли Марія виношувала третю дитину, Михайло покинув її: спочатку приходив додому через ніч на другу, а потім без сорому і совісті залишився у вдови Ульяни, яка жила самітньо на краю села. Була вона справді гарна — навіть молодиці ревно визнавали це. Носила вишиванку і намисто, яке при ходьбі аж підстрибувало на грудях, коли вдовиця йшла до крамниці, де Михайло працював крамарем. Добре вона обкрутила Глущака, що той і не знав про Ульянину вагітність аж до пологів втискувалася, ув’язувалася, щоб не відлякати вкраденого чоловіка. Десь через місяць, як Марія народила хлопчика, повезли повитуху і до Ульяни — знайшлася у неї дівчинка з деформованою ручкою і ніжкою, та й скоро померла. Молодиці при зустрічі злісними поглядами проводжали розлучницю, між собою жаліли Марію, яка, залишивши менших дітей на старшу Катрю, бігала на ферму до телят, влітку наймалася ще й до людей на городи, вправлялася із своїм хазяйством, тримала корову, бо як же з дітьми без неї. Все б нічого, та взимку занедужала їх годувальниця Лиска. Жінка всі зілля перепробувала, чим не напувала, не допомагало. З розпачу завела в хату, бо хлів холодний, і водички теплої, і хліба худобині. А вона, нещасна, рогами в піч вперлася, сльози, як горох, котяться. Діти їх обтирали і самі разом з матір’ю плакали. А на другий день корівки не стало. Старий сільський ветфельдшер після розтину (Марія на це дивитися не могла), дістав із середини кілька голок. Перед ким та худобина завинила, хто хотів залишити дітей без молока? Марія у злобі — грішила на Ульяну, хоч про це й словом ні з ким не обмовилася. Перебалакали в Заріччі та й почали помалу звикати, що Михайло ходить уже не Лісовою, а Луговою вулицею, що хвалить тепер не Маріїні, а Ульянині борщі і зовсім не журиться, як живуть, що їдять його діти і за що мати купує всім трьом штанці та черевички. Старша Катя затамувала гірку образу на батька-покидача, Ваня взагалі його не знав, тільки Галі завжди хотілося, щоб батько хоч зупинився біля неї, хоч забалакав чи по голівці погладив. Десь у дитячій підсвідомості ця прив’язаність мотивувалася, певно, тим, що Михайло вирятував тоді від смерті середню доньку, коли весняним бездоріжжям доправив її кіньми до лікарні… Галя була старанною школяркою, вміла добре рахувати і мріяла стати продавцем, як батько. А поки що вона міркувала, за що купити в лавці цукерок. Грошей у мами не просила, бо їх там було тільки на хліб, а так хотілось чогось доброго… Зметикувала мала, що якщо почне нестися хоч одна курка, вона за яйце виміняє в магазині «горошку». Якоїсь неділі так і сталося. Взяла Галя з кубельця ще тепле яйце — і підтюпцем до крамниці. Не бігла, щоб не впасти. — Тобі що, мала? — як у чужої спитав Михайло. Дівчинка простягнула яйце. — Цукерок дайте. — 10 копійок треба за сто грамів. Дочка тим часом за стрілкою на вазі мовчки дивиться, коли та дохилиться до мітки 100. Не добігла — батько поклав у паперовому скрутку цукерок на 7 копійок — стільки тоді коштувало яйце. Галинка несла покупку братику і сестричці. Їй ті горошинки уже не такі солодкі і вона їх не їстиме. Якби було 100 грамів, то всім трьом по 30 припало б. А так її порцію тато не додав. Вона нікому про це не скаже, вдома й так називають батька чужим. * * * Марії ніяк не виходить обминути магазин. До райцентру далеко і ніколи добиратися, та й ні з чим. До Михайла заходить, купить, що треба, і в двері. Ні мови, ні ради. «Чужий він для тебе”,- каже розум, а в потаємному куточку серця ще тліє захована від себе іскорка зрадженої любові. Він, певно, боїться, що помочі для дітей попросить. Хіба ж Марія така? Вона, як і в молодості, вміє крізь сльози сміятися: з тим пожартувала, над тим покепкувала, вночі в подушку поплакала. А вдосвіта косу розчесала, дугою вклала і до роботи. Про заміжжя не думала, але довгими вдовиними ночами, коли дітей сповивав солодкий сон, вона залишалась наодинці з собою, відчувала нерозтрачену жіночу пристрасть, що підкрадалася в душу. І знову переймав розум: кому вона з трьома дітьми потрібна?! Якось однієї горобиної ночі хтось постукав у шибку. Крізь щілину в занавісках побачила чоловічу постать. Впізнала Петра Шикулу із сусідньої Слобідки. Серце чогось злякано забилося і в грудях, і в скронях водночас. Повторного стуку не чекала — можуть прокинутися діти. А вона після Михайла нікого з чоловіків до хати не допускала. Злість аж лоскотала Марію за язик. Жінка прочинила сінешні двері. — Якого дідька ночами шастаєш? Хати чи жінки не маєш? Тобі тут що станція чи приют? — аж сікнулась до чоловіка, рвучко відкинувши з плеча розплетене волосся. — Вибач, я вдень планував та побоявся. Я ж знаю тебе, ще перед дітьми вилаєш. Я б хотів до тебе у прийми, жене моя мене. — Менше пий, то цілуватиме, а не гнатиме. Я не дівка на виданні. Маю приданого аж три напівсироти. Ти хочеш і своїх синів такими зробити? На тому й розійшлися не порозумівшись. А невдовзі події повернулися таким чином, що Шикулу його Ксенія наладила, а Марія таки прийняла. Як це сталося — сама не знає. Може, через те, що хату почала добудовувати, а чоловічої сили — зась. Найняти не було за що. Діти один за одним школу закінчували, далі вчилися. Ніхто з них не противився, як сказала, що прийме дядька Петра. Він з дітьми якось легко зійшовся, вони його кликали Давидовичем. Чи то з любові, чи з поваги до Марії, чи від того, що боявся стати підтиничем, Петро покинув горілку. Михайло ж тим часом овдовів — раптово померла його Ульяна від невиліковної хвороби і він жив самітньо. Шикула наче відчував якусь провину перед Глущаком. А то якось сказав Марії: — Може, я буду Михайлу по літру молока носити, від цього ж не збідніємо? — Носи, — наче між іншим сказала жінка, — зло моє вже заснуло, та й діти, бачу, шкодують його. Поволі Михайло став третім у родині — на свята Петро своїм «Запорожцем» привозив його до Маріїної хати. Випивши по чарці, чоловіки деколи напівжартома сперечалися, хто на чиїй подушці спить. — Заспокойтеся обидва, бо підете разом, а я ще третього приведу, — ховала Марія лукаву посмішку в куточки вуст. Але дружба від цього не страждала, сім’я кликала Михайла щовесни кабанця заколоти. Він, як ніхто в селі, умів це робити, правда, на стільчику, бо травмована нога на старість геть не слухалася. Діти, як приїздили, називали його батьком, а Петра — Давидовичем. В душі не заглянеш, кого більше шанували: того, хто породив, чи того, хто зростив. Помер Михайло тихенько у своїй хаті, в кріслі біля телевізора. Ховала його Маріїна сім’я. Діти приїхали, найперша — Галя. Як тінь, прошмигнула у хату, взяла небіжчика за руку, в якій захолола частка батькової крові, тієї, що пульсувала в її долоні, у серці, у скронях. Нахилилась до чола і не зчулась, як на батькову щоку скотились дві прозорі дитячі сльози… Через три роки не стало Давидовича — обидва Маріїні чоловіки лежать на цвинтарі поряд, а вона живе сама, садить з дітьми й онуками, що приїздять з міста, город, ще просить, щоб купили їй поросятко, їздить на ярмарок, бо любить торгувати, міряє тиск, який часто підскакує, і просить, щоб поховали її в одному ряду з чоловіками. Тільки не біля Михайла: вона до кінця-таки не простила його зради і свого знівеченого кохання.

Лідія Наконечна
Газета «Новини Андрушівщини»

Банери
banner
website 9 из 10 на основе 53 оценок. 26 пользовательских отзывов.