Житомирщина
Online Translate
Банери
banner
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади

Відновлюється політика реквізицій і червоного терору. Влада запровадила тверду цінову політику, здійснювала жорсткий контроль над цінами. 27 червня 1920 р. Волинським губернським революційним комітетом було видано наказ № 19/61 «Об установлении твёрдых продажных цен на сахар и некоторых ставок начисления в пользу государства с ниженаименованных продуктов»:
«С момента обнародования настоящего приказа впредь до изменения устанавливаются как для г. Житомира, так и для всей Волыни обязательные для всех граждан и мет продажи твёрдая продажная цена на сахар в 1500 руб. за пуд песка и 2000 руб. за пуд рафинада, к этой цене прибавляется на каждый пуд 150 руб. за провоз от завода к месту продажи и на раструску удерживается 150 руб. в виде залога за каждый мешок. Таким образом сахар потребителю должен продаваться не выше: песок 1650 руб. за пуд и рафинад 2100 руб. за пуд, и кроме того удерживается 150 руб. залога за каждый мешок на основании приказа в том случае, если сахар отпускается не в мешках покупателей. Сахар, продаваемый выше установленной цены будет также конфискован» .
Політика радянської влади, яка одержала назву «воєнного комунізму», зумовила, з одного боку, поглиблення економічної кризи, а з другого – посилення антирадянських настроїв населення і активізацію збройної боротьби. Щоби зламати повстанський рух, позбавити його продовольчої підтримки, радянське керівництво організувало в 1921-1922 рр. терор голодом. Разом з тим, під приводом надання допомоги голодуючим у травні 1922 р. була проведена загальна реквізиція церковних цінностей, зокрема і в храмах Андрушівщини. Але вилучені цінності влада використала не для допомоги голодуючим, і цим засвідчила лицемірність своєї політики.
Разом з тим, розуміючи, що політика воєнного комунізму поставила під загрозу подальше існування радянської влади, більшовицьке керівництво переходить до проведення нової економічної політики. Продрозкладка була скасована.
З 1921 р. Радянська влада запровадила обов’язків продовольчий податок. Від його виконання звільнювалися тільки ті господарства, у яких на одного їдця припадало до 60 квадратних саженів землі. Територія УРСР була поділена на 2 райони: до І-го – центр, до ІІ-го – південь (з дещо меншим податком). У всіх районах при стягнення податку мірилом був пуд капусти, який дорівнював 22 фунтам цибулі, 15 фунтам моркви, 20 фунтам столового буряка, 1 фунту часника, 50 фунтам огірків, 30 фунтам картоплі.
Ті, хто мав у господарстві до 1 десятини на їдця, сплачували податок рівнозначний 160 пудам капусти (І-го району) або 140 – ІІ-го району. А ті, хто мав від 1 до 2 десятин на їдця, – 180 пудів (або 160 пудів); від 2 до 3 десятин – 200 пудів, а якщо понад 3 десятини – то 220 пудів .
Проведена грошова реформа сприяла зміцненню економіки. Відновилася торгівля, дозволена приватна власність і заняття підприємницькою діяльністю. Помітно поліпшувалося економічне становище селянських господарств. Тіснішою стала співпраця селян і переробних підприємств. Держава безплатно виділяла насіння цукрового буряка, а також кошти авансом на його вирощування. Гроші, які селяни одержували за зданий цукровий буряк, вони витрачали на сплату сільськогосподарського податку, а хліб продавали по ринкових цінах, і то не увесь одразу, а притримували його до весни, коли ціна була значно вища.
Більшість селян залишалася одноосібними господарями. Влада агітувала створювати комуни, задля заохочення і прикладу для інших усіляко їх підтримувала – технікою, знаряддями, податковими пільгами тощо. Закликала влада і до утворення товариств спільного обробітку землі (ТСОЗів).
Першими ж прикладами спільного господарювання були артілі. Спочатку виникла артіль ім. Шевченка – у селі Великі Мошківці 19 липня 1921 р., а невдовзі, 3 серпня 1922 р., у цьому ж селі – артіль «Вільна праця» . Організаторами були активісти села – комсомольці. У той час надзвичайно радикальних антирадянських настроїв серед значної кількості селянства ставлення до провідників ідеї «комуни» було часто ворожим. Виявом цього були чисельні замахи на активістів: 1922 р. у с. Миньківцях убито першого комсомольської організації в селі, а з 1921 р. – секретаря партосередку В.Г. Барановського . На селі розгорялася справжня війна, і влада цю війну розпалювала, нагнітала, налаштовуючи бідноту проти заможних селян. А ті, як кажуть, «у боргу не залишались».
Так склалося, що і перший ТСОЗ і перша комуна на Андрушівщині виникли у селі Вербів 1923 р. Перше господарство називалося «Віночок», а друге – «Промінь».
Об’єднувалися у колективи переважно бідні і незаможні селяни, яким одноосібно господарювати за браком усього набору сільськогосподарських знарядь було важко. В. Писарський у нарисі «Їм сонце клепало коси на комунівській землі» так розповідав про той час в місцевій «районці» «Соціалістичний шлях»:
«Якось ввечері, попоравши вдома худобу, молодь зібралася в колишній попівській оселі, яка правила за сільбуд. Зійшлося чимало хлопців і дівчат: партизанські доньки Настя і Уляна Бойко, Сергій Матвійчук, Панаська Черниш, Петро Тепленко, Дмитро Бойко, Микола Вертійчук, Василина Шахрай, чотири брати Красівські – Антон, Сергій, Іван та Левко, 3 брати Нечипоруки – Павло, Іван та Григор, нагодилися Тихон Козік і Антон Потопальський, завітав представник групи спільного обробітку землі «Віночок» Петренко.
Вирішили одностайно: негаючись, знести до пустуючи будинків економії поміщика Шабанського всі свої пожитки, організувати комуну і назвати її «Промінь».
Ентузіасти прийняли вірне рішення: тим, кому вдома мешкати тяжко, слід перейти в спеціально обладнаний гуртожиток, зведений, до речі, із хат комунарів. Бажаючі одержували там окрему кімнату. А вже кухня спільна, страви варились в одному котлі. Звичайно, до комуни пішла здебільшого молодь. В цім її сила і життєздатність. Охоче взялись дівчата порядкувати. За складені миром до каси гроші накупили різноманітних обнов. В найкращій світлиці влаштували Червоний куточок. На чільному місці повісили портрети керівників партії та уряду, „Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни”, „Дрібним господарствам із злиднів не вийти”.
Вирішили спочатку зайняти 150 десятин. Викликали з Ходоркова землеміра, проорали межі, оформили відповідну документацію. Тяглової сили й реманенту не вистачало. Прикупили на базарі коней, волів, роздобули кінну молотарку. Палахкотіло в кузні горно, чувся перестук молотків на ковадлі. Беручкий умілець Йосип Свіжук дуже допоміг громаді. І косу, бувало, відтягне, і сапку зробить, і залізну шину вправно на колесо одягне…
Засіяли лани житом, пшеницею та іншою пашницею, посадили овочі, обладнали невеличкі тваринницькі ферми. Побіля корів порались Настя Тепленко та Марія Красівська, доглядала свиней Уляна Бойко, птицю – Панаська Черниш, обробляла городину разом з подругами Василина Шахрай.
Восени порахували здобутки. Десятина видала по 12 центнерів зерна. Такий врожай в ту пору був рідкісним. Частину збіжжя, м’яса, молока, яєць, овочів і фруктів продали державі. Решту лишили собі».
Наприкінці 1923 р. комуна мала 30 коней, 50 корів, 100 свиней. 1926 р. у комуні з’явився перший трактор (американського виробництва «Фордзон»). Першими механізаторами в районі стали саме вони, вербівчани – Дмитро Бойко і Сергій Красівський. Комуну очолювали Дмитро Бойко, а згодом – Григорій Потопальський. Активними комунарами були також Уляна Бойко, Марія Красівська, Тихон Козік, Антон Потопальський, Софія Сироватко та інші. При комуні заснували дитячі ясла, якими завідувала Надія Тепленко.
Хоча дещо м’якіша політика влади пригасила незадоволення селян, однак все-таки продовжували існувати збройні загони антирадянського спрямування. Так, на обширі від Андрушівки до Кодні діяв у 1925 р. загін Колодюка, до складу якого увійшли рештки формування Соловея, Бадуна. Поблизу Вербова і навколишніх сіл діяв загін Вернихівського. На руках у населення було ще багато зброї і постріли чулися мало не щодня. Наявних сил міліції не вистачало, тому нерідкими були випадки, коли залучали до правоохоронних операцій комсомольців, активістів села.
1923 р. радянське керівництво розпочало адміністративну реформу. 7 березня 1923 р. створено Андрушівський район з Андрушівської і Котельнянської 910 сільрад) волостей. Район входив до складу Житомирської округи. Але вже 17.06.1925 р. підпорядкований Бердичівській окрузі. Села Котельнянської волості – Рудня-Грабівська, Туровець, Івниця, Тулин, Ліщин, Волосів, Нова Котельня, Стара Котельня, Антопіль, Іванків – віднесені до складу Левківського району Волинської округи. Натомість до Андрушівського району віднесли села розформованого Коднянського району Волинської округи і Ходорківського та Вчорайшенського районів Бердичівської округи: Великі Мошківці, Ляхівці (без села Розкопана Могила), Малі Мошківці, Волиця, Зарубинці, Корчмище, Степок, Яроповичі, Війтовці, Городище .
Нова економічна політика привнесла позитивні зміни не лише в економіці, а й у соціальній та культурній сферах. Покращення матеріального становища населення, зміцнення надій на краще майбутнє сприяло зростанню народжуваності. Особливо помітним сплеск народжуваності став з 1925 р. Стрімко зростає кількість мешканців у селах. Якщо у с. Гальчині 1911 р. налічувалося 2204 жителів, то 1926 р. – вже 2643 (слід враховувати, що за цей період були значні людські втрати у роки І світової війни і голоду 1921-1922 рр.); у с. Волиці 1900 р. – 1358 жителів, а 1926 р. – 2159; у с. Зарубинцях 1900 р. – 1582 жителя, 1926 р. – 2127 .
Поступово відновлювалася система охорони здоров’я. Бердичівський окружний відділ здоров’я 1923 р. поділив територію на дільниці, за кожною з яких був закріплений лікар. До білопільської дільниці, зокрема, відносилися села: Бровки (725 жителів), Камені (609 жит.), Мала П’ятигірка (1239 жит.), Халаїмгородок (3106 жит.) – ними опікувався лікар Іосиф Соломонович Голуб. До Чорнорудської – Бровки (1443 жит.), Василівка (1526 жит.), Лебединці (2120 жит.), Ярешки (1435 жит.) – лікар Анатолій Олексійович Утуков. До Ходорківської – Волиця Зарубинецька (1878 жит.), Зарубинці (1904 жит.), Яроповичі (2096 жит.) – лікар Айзенштейн .
Звичайно на таку велику кількість населення лікарів було недостатньо. І забезпечення лікарень, амбулаторій, аптек також залишалося ще доволі кепським. У Бердичівській окрузі одна аптека була в середньому на 12 тисяч мешканців. 1926 р. в окрузі налічувалося 57 аптек. З них при амбулаторіях та лікарнях відповідно 26 і 29 державних аптек. Основна маса ліків була німецького виробництва. Коштів хронічно не вистачало: станом на 1926 р. на охорону здоров’я витрачалося 9,4% місцевого бюджету (ніби-то й немало – М.Г.), але в розрахунку на кожного сільського мешканця припадало лише по 23 копійки, а на міського – 2 крб. 20 коп. Тому міські лікарні забезпечувалися порівняно краще, ніж сільські, для яких постійною проблемою був брак білизни, медичного приладдя, палива. Та й зарплата лікарів залишалася мізерною. 1926 р. Рада Народних Комісарів затвердила такі ставки для медпрацівників: лікар, завлікарнею, завамбулаторією – 75 крб. і додатково – 20-25 крб. надбавки; ординатор – 70 крб., простий лікар – 55 крб., зубний лікар – 34 крб., акушерка – 30 крб.
Проблемою в той час були епідемічні захворювання на черевний тиф і скарлатину. Поширення хвороб спричиняв незадовільний санітарний стан населених пунктів, особливо містечок. Округова газета «Голос праці» констатувала: «Санітарний стан районних центрів дуже тяжкий: містечка неправильно розплановані, будинки скупчені, бракує відхідників, базарні майдани не бруковані і не очищаються, немає пристосованих місць для торгівлі харчовими продуктами; помешкання густонаселені, бракує громадських лазень». Тому лікарі багато уваги приділяли санітарному просвітництву населення, проводили бесіди щодо необхідності дотримання правил гігієни.
Важливим завданням того часу було подолання неграмотності серед населення. У кожному селі відкривають пункти ліквідації неписьменності (лікнепи) для дорослих. Також влада висунула гасло суцільного охоплення освітою дітей шкільного віку. Але не вистачало вчителів. Тому починають відкриватися педагогічні школи. Зокрема, така була відкрита 17 грудня 1922 р. у м. Вчорайшому, районному центрі (з 1923 р.), якому підпорядковувалося ряд сіл сучасного Андрушівського району (Бровки-І, Бровки-ІІ, Василівка, Камені, Лебединці, Мала П’ятигірка, Халаїмгородок, Ярешки). У цій школі навчалися не тільки учні з Бровківської волості, а й сусідніх волостей Сквирського, а також Бердичівського і Житомирського повітів. Зауважимо, що на час заснування педагогічної школи Вчорайше входило до складу Бровківської волості.
Радянське керівництво замість колишніх навчальних закладів: міністерських початкових училищ, гімназій, церковно-приходських шкіл запровадило однотипну єдину трудову школу. Існували 7-річні (у містечках і великих селах) та 4-річні трудові школи. все було підпорядковано ідейному – комуністичному вихованню дітей. «Нам нема чого говорити про Шевченка першої доби з його мріями про „гетьманщину”, про „червоні жупани” і т.п. Шевченко в радянській школі – це не якість святощі, це не мета, а тільки засіб клясового виховання дітей», – писав І. Лень.
Навчання поєднували також з трудовою діяльністю дітей: при кожній школі був 1-2 гектари землі, яку обробляли учні. Відновлювалась професійна освіта. 1923 р. при Андрушівському цукрозаводі була створена школа ФЗН, яку визнали найкращою на той час у губернії.
З 1923 р. розпочався процес коренізації – з’явилися національні трудові школи: українські, польські, російські і т.д. Це позитивно вплинуло на розвиток української культури і культури національних меншин. З’явилась яскрава плеяда талановитих українських письменників і митців, серед яких Вероніка Морозівна (уродженка Андрушівки) і її сестра Людмила Волошка.
Однак невдовзі, з 1927 р., починає згортатися нова економічна політика, а з 1929 р. – і українізація. Наступає новий період нашої історії, період, сповнений і трудовими звершеннями у промисловості, і гострою політичною боротьбою, і глибоким драматизмом та трагізмом життя селян.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Банери
banner
website 10 из 10 на основе 68 оценок. 25 пользовательских отзывов.